ВІРТУАЛЬНІ

ВИСТАВКИ

БІБЛІОГРАФІЧНІ

ПОКАЖЧИКИ

ЛІТЕРАТУРИ

Наша адреса:

Центральна районна бібліотека,
вул. Грушевського, 4;
смт Зарічне
Рівненської обл.,
Україна, 34000.
Телефон – 80363230271
80363230132.
Електронна адреса:
zaribiblioteka@gmail.com

Пункт доступу громадян

до офіційної інформації

           Лічильник


Озерний дзвін

Село Нобель – на підвищеному клині, що розтинає однойменне озеро майже навпіл. Вістря клина – зелений пагорб з чубком молодих дерев. Сидимо на пагорбі. По озерній гладіні розбіглися і завмерли, як прив’язані, рибальські човни. Тиша. Тільки хвилі шепочуться з очеретяним берегом.
- Тут у сиву давнину був замок, - каже Павло Максимович Савич. Чоловікові вже під шістдесят, але він моложавий і міцний. Прийшов сюди, на берег озера, просто від роботи із своєю нерозлучною сумкою ветеринарного санітара. Спочатку я здивувався, що саме його, ветеринара, мені порекомендували як провожатого в далеку історію села, у світ місцевих переказів. Невже, думав я, немає в селі учителя-історика? Директор школи Микола Семенович Шкльоа, помітивши мою розгубленість підбадьорив: - Допоможу, коли треба буде, але послухайте спершу Савича…
І дуже швидко я відчув, що він, Савич, саме той, хто мені потрібний.
- Називався замок Небельським, - подовжує Савич. – І город був Небель. Не знати, коли став Нобелем.
- Отож можемо встановити свою Нобелівську премію, - жартує Шкльода. – І присуджувати тим, хто вивчає минувшину рідного краю…
Дев’яностолітіній Ходневич, який теж підійшов до озера, не усміхається, бо не знає, що таке Нобелівська премія. Він мабуть, думає про свою Переволоку, що в заплаві Прип’яті. Прибуває вода, і чи не стане його хутір знову островом…
Переволока… Небельський замок… І вчувається: над озером, над Прип’яттю дзвенять мечі. І бачиться: зі стін замку падають у воду вороги-напасники… придивляюся до устої трави на місці, де стояв замок. Що там під нею, у глибині землі? Рештки давньоруської фортеці з навічно загуслим дзвоном мечів, гомоном битви?
Мовчить земля,
А Савич говорить… Шкльода говорить… Ходневич говорить…

Як копали Прип’ять

Плив один приїжджий чоловік човном по Прип’яті, бачить – на березі село.
- Як називається? – питає.
- Комори.
Пливе далі годину, другу, бачить – село.
- Як називається? – питає.
- Комори.
Схопився чоловік за голову: що за дивина? Потім догадався. Тут річка так петляє і стільки має заток і рукавів, що він заблудився.
Чому ж Прип’ять така вертлява, кривуляста? У Нобелі віддавна побутує легенда-анекдот…
Коли Бог створив землю, то почав обдивлятися її. «Добре», - сказав, але глянув на Полісся і спохмурнів: там виднілися пущі, болота, піски – і жодної путящої річки. Тоді викликали бригаду помічників (ангелів, чи як їх там?) і наказав:
- Спускайтесь на Полісся і викопайте ріку. Припніть болото до ріки – може, хоч трохи буде сухіше.
- Не хотілося небесним трудівникам на Полісся. Але що поробиш, спустилися в Нобель. Тоді тут не було ні озера, ні річки. Люди жили з лісу – бортникували, полювали. Ну, звісно, почастували вони копачів мед-горілкою. Повеселіли копачі, заспівали та як почали танцювати! Так гупали чоботиськами об землю, що дірки пробили в ній, і вода пішла, і озеро стало. «Добре!» - сказали копачі і знову взялися за мед-горілку. А потім згадали, що треба ріку копати. «Припнемо болота до річки, буде Прип’ять», - сказали і пішли за село. А вже звісно як п’яні ходять: туди-сюди. Так і копали: туди-сюди. Тому і приїжджий чоловік потрапив з Комор до… Комор. І нині ніхто не каже, що біля Нобеля одна ріка – стільки їх тут переплітається, розходиться, сходиться. Справді «стохідна» ріка! А на весні вона й на ріку не подібна – величезне безмежне озеро та й годі. Тільки де-не-де з води піднімаються «гори» - невисокі піщані пагорби.

Гора Татарка

Як розливається Прип’ять від Зборка до Омита, то на всій просторіні між островом чорніє лиш Переволока, через яку переходили з Нобеля в Омит. Улітку вода збігає, та не вся: залишається річечок з десять. На них такі густі очерети і стільки їх навкруги, що мимоволі хочеться сказати: «Малі джунглі». Серед цих очеретів є гора з білим піщаним боком – Татарка. Ця назва – пам’ятка далеких часів…
«Віки пролітали над поліщуками майже не торкнувшись їх своїм руйнівним крилом, - писав один х мандрівників у XIX столітті. – Вони боязко позирали з недоступних трясовин на хвилювання народів, і коли наближалась небезпека, відходили у глибину тільки їм доступних природних укріплень, і ніби ще тісніше горнулись до грудей своєї годувальниці і захисниці природи». Все це правда, крім одного. «Руйнівне крило віків» ледь торкалося, може тільки глухих сіл, а от для Нобеля було воно вогненним і нещадним. Як вступили татари в Нобель, то застали тут лише немічних дідів і баб, та тих, хто не встиг утекти: всі інші поховалися в непролазних очеретах, на «островах» серед боліт.
Татари пограбували двори, старих людей повбивали, над вагітними жінками познущалися. Шукали стежок, щоб знайти непокірних, але це їм не вдалося. Минуло більше місяця, і вже не мали вони чим поживитися у Нобелі. Підпалили його і пішли через Переволоку на Омит. А була поміж ними одна татарка – хитра і кровожерна. Знала місцеву мову, могла почути те, що інші не розуміли. Її погана слава хвостом тягнулася за татарським загоном. Так от ця татарка придумала таке, щоб виманити нобельських жителів з їх схованок. Узяла невеликий загін і тихцем повернулася з Омита на піщану гору серед очеретів.
- Тікаймо звідсіль, - шепотів старий татарин. – Хіба не бачите – то не очерет хитає своїми китицями, а козацькі бунчуки вітер полоще; не розіг киває нам пухнастими верхівками – то тисячу списів піднято угору…
Та не послухали старого. Поховалися ординці на схилах у ямах, а сама татарка перевдягнулася поліською жінкою, стала на горі і зачал гукати:
- Іване, Степане, Петре, а мерщій сюди, уже вільно, пішли погані татари!..
Зраділи люди, що настав кінець сумному життю в болотах, зібралися виходити. Та один з нобельців, який був у далеких краях і знав деякі мови, зупинив їх:
- Щось дуже вчувається мені в тому голосі. Хай-но кілька сміливців непомітно доберуться до гори і придивляться, чи то не татари там засіли. Так і зробили. Пішли сміливці на вивідки і повернулися з вісткою: на горі – татари, а гукає теж татарка, тільки в одязі нашої жінки.
- Іване. Степане, Петре! – луною перекочувалося в очеретяних заростях. – Не бійтеся, вони вже не прийдуть сюди…
А тим часом молоді чоловіки озброїлися косами, вилами, кийками, вийшли з очеретів, оточили гору зі всіх боків, накинулись на ворогів і побили їх. Татарку взяли живою.
- То ти нашої мови навчилася лиш для того, щоб нас обманювати і нищити? – допитували її. – Чи не ти отак виманила людей у Купчому, Локниці?
Мовчала підступна, все косила очима в бік Омита, чекала підмоги. Та ніхто не прийшов за нею. Тільки вітер погнав пісок через її могилу на горі, що відтоді стала зватися Татаркою.
Подібна легенда побутує і в селі Золоте Дубровицького району. Вона пов’язана з пагорбом на річечкою Сирінню в лісі за Галим. З уст старожила я почув ті ж самі слова, які чув у Нобелі: «Іване, Степане, Петре, а мерщій сюди, уже вільно, пішли клятв татари!»

ЗАРІЧНЕ

Давно діло було. Їхав до Києва один чоловік . Їхав він один, як палець. Їхав та й пристав каючком до берега. Зійшов на берег, глянув, а навкруги – ліс, річка, могили і жодної душі. Річки колись були глибокі та рибні, не такі як тепер.”Гарно, - каже , - тут, та шкода, що людей немає “ .
І став він просити Бога, щоб прийшли і поселились тут люди . Раптом захотілося йому пити, а від річки відійшов далеченько. Спустився в ліс, копнув під деревом – і полилася вода. Обіклав він ту криницю камінням і сказав : “ Буде колись пити з неї мир хрещений “ . Пішов тоді до каючка, сів і поїхав веслом далі.
Пізніше на це місце почали переселятись люди. І той чоловік вернувся сюди. Назвали вони поселення Зарічне, тому що було воно за річкою.

ЗАРІЧНЕ

Давним - давно це було. Їхав подорожній із-за лісу із далеких країв. Приїхав він до річки, яка зараз називається Стир .Схотілося йому води напитися, але той берег, де він стояв, був дуже високий, крутий. І захотілося йому перепливти на другий берег, бо він був низьким. Природа там була красива, місцевість – рівна .
Зрубавши велике старе дерево, почав чоловік майструвати човна. Ввечері до річки прийшов ще один подорожній і спитав першого : “ Чоловіче, нащо ти майструєш човна ? “ “ Та хочу перепливти на інший бік, щоб води напитися “, відповів той. “ То давай робити човна разом “ . Подорожній погодився . Робота йшла дуже швидко, і коли човен був готовий, вони сплели шнурки та опустили його на воду. Потім перепливли на другий берег. Напилися води і полягали спати. Прокинувшись, вони побачили, яка прекрасна природа навколо них, і вирішили тут оселитися . Поселилися вони за річкою, збудували міст.
І почали туди приходити люди. Селилися вони тут, будували житло, обробляли землю, З того часу й називається те місце Зарічне .